Автор:

 Панченко Кароліна Сергіївна,

учениця 10 класу  

Керівник: Шишман Наталія Михайлівна,

вчитель зарубіжної літератури

Юр’ївка 2020

Тобі, Україно моя,

 і перший мій подих, і подих останній тобі.

Коли у твоє життя зненацька, чи поступово втручається щось незрозуміле чи дещо значуще ти починаєш замислюватися, шукати й формувати для себе відповіді на питання, щоб розібратися із самим собою. Для мене таким питанням останні два роки є тема «Церква — земне небо!»

Пишу, тому що неспокій охоплює мене: «Що побачать мої діти, коли до їхніх снів проб’ється відголос моєї пам’яті?»  Чого ж Вам не вистачає, людоньки!? Що ж з Вами сталося!? Звідки ця бездушність, жорстокість, заздрість!?

Життя і смерть. Замислимось. Навіщо? Навіщо мучаться люди? Війни навіщо? Пандемія. Душу охоплює страх. Гадаємо, що не можливо спостерігати мовчки, як народ тоне у рабській деградації. Але треба вірити у власний розум, власні сили та вміти любити.

Кожна людина проходить свій шлях до Віри й до самого Господа. Мою родину до церкви привела біда. Прикро, адже йдуть у засвіт найкращі й назавжди. І ніяк не змогла я втримати найдорожчих мені людей.

Дивлячись на те, що залишилось від Храму Іоанна Златоуста у нашому селі не розумію, як сталося, що таку прекрасну будівлю, саму велику на Азовському побережжі 40 метрів в довжину й 20 метрів в ширину у 1937 році в рамках антирелігійної пропаганди при компанії масового знищення релігійних об’єктів культури було зруйновано. Забуто про відродження храму духовного, хоч саме він є метою, до якої повинен йти кожен православний християнин. Храм – будівля є лише засобом для досягнення основної мети — відродження духовного начала в людині.

 Ця кладка хрестом, яку віряни вважають Духом самого Бога зберігає інформацію про тогочасне життя, мудрість пращурів, таємниці буття і передбачення майбутнього. А стіни наче дивляться на нас й просять порятунку. А ми все кудись поспішаємо, боїмося не встигнути й не завжди встигаємо заскочити у вагон поїзду – часу. А чи варто так жити?

Молоді негайно потрібно задуматися над своїм життям. Бо ми вміємо користуватися соцмережами, але не вміємо просити прощення; знаємо як заходити у Інтернет, а до Храму не знаємо.

Не зважаючи на кризу духовності, ми маємо потребу віддавати щось іншим. Ми толерантна нація це у нас в крові, як і жага до духовного. Так от сповідь, відвідини храму, де спокійно й затишно, не дають душі зачерствіти.

Отже, Україна дуже багата на мудрих, здатних на самопожертву людей, які виборювали її незалежність. Саме мій дідусь став ініціатором й спонсором великої справи по відродженню храму в селі. Вже і запит подано до архіву про план забудови. Цю добру справу підтримав єпископ Приморський та Бердянський Єфрем. Вважаю, що це велика жертовність, бо життя кожного може перетворитися на служіння. Це важливий крок у відродженні вікових моральних цінностей українців, що має величезне виховне значення у розбудові нації та збереження історико – культурної спадщини рідного села. Все залежить від нас самих. Ми є частинкою цієї землі, яка мріє про спокій у шалених суперечках, сумує за минулим й мріє про майбутнє і ніколи не змінимо цього! Тож потрібно намагатися робити добрих справ більше, щоб наново ожив справжній, справедливий і тривалий мир.

 Все, що з нами відбувається не випадково, то так завгодно Богу і долі. Життя — випробування, ось і все. Якщо в кожного з нас в серці пануватиме любов до України, то ми зможемо бути терплячими, турботливими, зростемо у вмінні любити й приймати інших, прощати, навчимося відповідальності й усвідомимо свою роль у житті інших людей.

 Почуття поваги до віри, яка так важко далася нашим предкам, не дає затухнути тому вогнику надії, що загорівся колись в очах юр’ївців щоб підняти з праху велику Святиню. Світло і є наші діла, вчинені з любов’ю.

Саме  тому, стоячи в стінах храму чуємо ми й пошепки промовлену колінопреклонену молитву перших вірян нашого храму й пронизливе, до самого серця, напуття на звершення добрих справ.